“Вона ж блондинка, що з неї взяти…”, “Таких жмотів, як він, ще пошукати!”- іноді ми самі не помічаємо, як навішуємо на людей ярлики. Навіщо ми це робимо? І чи не шкідливо це для нас самих?
Чому ми навішуємо ярлики на людей
Психологи впевнені: коли ми навішуємо на когось або щось ярлик, ми намагаємося утвердитися в тому, що розбираємося в цьому світі. Так, поділ на чорне і біле (на «блондинок» і «вискочок», чужих і своїх, поганих і хороших) робить життя навколо більш просим і зрозумілим.
Нам не треба думати: у нас завжди є готова відповідь для будь-якої ситуації! Ось тільки наш погляд на життя стає одностороннім і поверхневим. Це набагато нудніше, ніж бачити різноманітність. Чому?
Швидкі на розправу люди вважають, що є тільки одна правда — їх правда, і вони намагаються якомога швидше її затвердити, говорять психотерапевти. Чого не вистачає таким людям? Перш за все шанобливого ставлення до оточуючих, терпимості і толерантності. Виховання, в кінці кінців. Адже всі люди на планеті чимось так відрізняються один від одного.
За словами психотерапевта, той факт, що людина насаджує свою точку зору занадто люто, сигналізує про те, що насправді вона в ній зовсім не впевнена. На підсвідомому рівні у неї виникає страх, а раптом правда іншого виявиться «більш правдивою»?
Якщо ми глибоко в чомусь впевнені, у нас немає необхідності кричати про це направо і наліво: наша правда така, і ми в будь-якому випадку залишаємося при ній.
Як перестати вішати ярлики
Згідно з деякими дослідженнями, чим нижче рівень IQ, тим швидше людина прагне повісити на оточуючих ярлики. Але навіть ті, у кого коефіцієнт інтелекту вищий середнього, грішать такою поведінкою.
Причина в тому, що ярликами ми обдаровуємо людей моментально: при першій зустрічі і по першому враженню. А після просто лінуємося поглянути на людину по-іншому. Однак при вдалому збігу обставин ми знімаємо ярлик так само швидко, як до цього його повісили.
Я йшла у напрямку до автобусної зупинки, а назустріч мені брела пара, жінка приблизно років п’ятдесяти і хлопець на вигляд років двадцяти п’яти, розповідає 36-річна Олена. – Хлопець був симпатичний, навіть красивий, а мати — не цілком свіжого вигляду і з опухлим обличчям, не замовкаючи ні на секунду, коментувала все, що відбувається навколо. Ось собака повз пробігла, а прибирати хто за нею буде?, ось автобус поїхав, ось бруд під ногами (коли ж, нарешті, приведуть все в порядок?). Хлопець мовчки кивав і час від часу закочував очі.
Я подумала: “бідний. Дісталася ж така мати. Це вже вирок, а з роками буде тільки гірше. Напевно, він просто не може піти від неї: такі тиранші нікому життя не дають. Так і буде її терпіти, нещасний”.
Стояла і дивилася на них, поки не під’їхав автобус. А коли під’їхав, жінка, обережно допомагаючи, направила хлопця до дверей і поклала його руку на поручень. З усією можливою ніжністю попросивши бути обережним. Він зайшов в салон, встав біля вікна і дістав складену білу тростину. Хлопець виявився слабозорим. А я була готова провалитися крізь землю, соромно було жахливо».
Згадайте, чи були у Вашому житті ситуації, коли ви помилялися в людях і перше враження було помилковим? Пошук відповідей на ці питання – постійна внутрішня робота, але вона необхідна для розвитку особистості.
Звичайно, всім нам властиво помилятися – кожен час від часу гребе оточуючих під одну гребінку. Але все-таки пробуйте, хоча б іноді, “відклеювати” звичні ярлики. І якщо ви побачите, як мама на вулиці кричить на свою дитину, то не поспішайте засуджувати, ви не знаєте, на якому саме етапі закінчилися її емоційні сили.
