Чому ми так любимо залякувати своїх дітей?

Коли дитина веде себе так, що хочеться залізти на стіну або провалитися крізь землю, багато батьків переходять на погрози. Проте страхи, які ми вселяємо дітям з власної ініціативи, не додають нашим відносинам ні довіри, ні любові.

“Не прибереш іграшки – мультфільми дивитися не будеш!», «Не вип’єш ліки – тобі мільйон уколів зроблять!», «Будеш битися – поліцейських викличу!» – ось лише три приклади з невичерпного репертуару батьківських погроз на адресу маленьких бунтарів. На перший погляд здається, що такі безрадісні обіцянки не мають між собою нічого спільного і їх можна строго розмежувати на шантаж, маніпуляцію і залякування чистої води. Однак всі ці «тактики» психологи відносять до розряду погроз. По суті ж, це наказ, зміст якого зводиться до одного: «Так чи інакше, але ти зробиш по-моєму!». Погроза завжди передбачає тиск і психологічне насильство. Відмова виконати озвучені вимоги завжди загрожує неприємностями для маленького бунтівника. Цим загроза і відрізняється від звичайного застереження. Щоб підсилити ефект, багато батьків спеціально нагнітають атмосферу і пророкують не просто негативні, а катастрофічні наслідки. Якщо у вашому педагогічному арсеналі теж є загрози, прийшов час задуматися про наслідки.

Психологічні дослідження доводять, що негативні факти легше відтворюються пам’яттю, ніж позитивні, а зіпсувати настрій однозначно простіше, ніж поліпшити його.

Сучасне залякування дітей

Залякувати дітей було прийнято завжди, і ця традиція давня. В залежності від епохи існувала навіть мода на абсолютно конкретні «страшилки». Наприклад, у Стародавній Спарті скигліїв і капризуль лякали фізичною розправою, у нас – сірим вовком та Бабаєм. У радянський час дітей було прийнято соромити, і найбільше вони боялися не відповідати визнаним у суспільстві нормам поведінки. Загроза отримати їдке зауваження при однолітках у дитячому садку або в школі, докірливий погляд сусідів по будинку, виключення з піонерів – така кара неминуче слідувала за поганим вчинком і пустощами. В результаті формувався стійкий страх «як на мене подивляться» або «що скажуть інші», з яким досі живе наше старше покоління. Сучасні батьки думають, що позбулися багатьох забобонів і комплексів, але використовувати погрози у виховних цілях продовжують. Сьогодні діти найчастіше боїться отримати погану оцінку чи осуд дорослих («Ти нечупара/тюхтій/лузер»), фізичного покарання або випробувати біль («Лікаря зараз тобі викличу!»), а також залишитися на самоті або потрапити в лапи страшного монстра.

Шкода від погроз дітям

 

Треба визнати, що на конкретну дитину буде діяти лише спеціально підібрана погроза. Далеко не всі діти відчувають містичний страх перед казковими чудовиськами, а когось не зупиняє і ремінь. Багато залежить від ступеня індивідуальної чутливості та сприйнятливості. Але знайти вірний ключ батькам не становить проблеми: щоб зрозуміти, що злякає власне чадо по-справжньому, досить поставити пару експериментів. Тоді з почуття страху дитина почне виконувати озвучені вимоги, а якщо виявиться тонкою натурою, то, можливо, й зовсім перестане чинити опір і проявляти ініціативу. Може трапитися і так, що залякування спровокують невроз, енурез, нічні кошмари або заїкання. У дошкільному віці у дітей уява дуже жива. Якщо ми мислимо поняттями, то малюки представляють все в образах, які впливають на психіку набагато сильніше слів. До речі, з цієї причини багато дітей відчувають сильний страх перед монстрами, привидами, похмурими казковими персонажами. У будь-якому випадку, навіть якщо містичних істот особисто ви ніколи не згадуєте, інші ваші погрози несуть не менш однозначний і чіткий посил: «Не роби цього, інакше постраждаєш». І ефект буде той самий: загроза в будь-якій формі автоматично викликає почуття страху і чіткий посил: «Не роби цього, інакше постраждаєш». І ефект буде той самий: загроза в будь-якій формі автоматично викликає почуття страху.

Дитину залякують інші

Не варто забувати, що, крім рідних мами з татом, залякувати дітей можуть бабусі і дідусі, а також сторонні люди: перехожі, вихователі, вчителі. І тільки ви зможете допомогти дитині правильно інтерпретувати їх загрози. Раніше дітей активно виховувало суспільство, завдяки жорсткій ідеології моральні норми і рамки були чітко окреслені. У сучасному світі ситуація інша. Сьогодні кожен живе і думає як хоче, і часто мама з татом стають для дитини єдиним достовірним джерелом інформації. Психологи стверджують, що надмірно суворих педагогів не бояться тільки ті діти, у яких склалися довірчі відносини з батьками. Вони знають, що мамі і татові можна розповісти про все, і навіть не сумніваються, що дорослі їх захистять у будь-якому випадку. До цього і треба прагнути. Якщо ви будете в тій чи іншій формі погрожувати власній дитині, вона, по-перше, буде відчувати все наростаючу тривогу, а по-друге, довіра до вас буде поступово слабшати. Ви ж для дитини осередок любові, тепла і безпеки, але якщо з ваших вуст загрози сиплються нескінченним потоком, одного разу вона цьому обов’язково засумнівається. А переставши довіряти, буде замовчувати про свої проблеми.

Спусковий механізм

Залякування як спосіб зупинити або запобігти небажану поведінку з боку побратима ‒ найдавніший механізм впливу на собі подібних. Тактика залякування завжди була ефективною і залишається такою по сьогоднішній день ‒ насамперед із суто фізіологічних причин. Страх був необхідний самій еволюції. Переляк і тривога спонукали древню людину або боротися з небезпекою, або тікати від неї, тобто забезпечували виживання виду і були основними, базовими емоціями. Враховуючи всю важливість їхньої місії, вони навіть отримали спеціальне представництво в особливому відділі мозку – мигдалині. А це, в свою чергу, призвело до того, що стимули, що викликають страх і асоціюються з небезпекою, центральна нервова система навчилася розпізнавати швидко і точно. З тих пір пройшли тисячі років, але мозок людини не зазнав якихось суттєвих змін. Якщо ситуація оцінюється як небезпечна, мозок, як і раніше змушує людину уникати її або, що трапляється значно рідше, активно боротися за своє життя. За таким же принципом діє і батьківська загроза: вона запускає стародавній неврологічний механізм і дозволяє швидко досягти поставленої мети: дитина моментально стає шовковою.

Механізм задякування

Крім своєї практично повної безвідмовності, механізм залякування гранично простий у застосуванні. Навіщо щось довго пояснювати малюкові, якщо можна однією фразою приструнити його надовго? Тим більше, що протягом дня бідній мамі доводиться не один раз зіткнутися з упертістю, незговірливістю та непослухом. Загрози злітають з наших вуст автоматично часто ще й тому, що ми самі чули їх у дитинстві постійно. Багатьом батькам тому навіть в голову не приходить, що складні ситуації можна розрулювати якимось іншим способом. І це свідчить про слабкий ступінб комунікативної компетенції. Якщо її не розвивати, не замислюватися над тим, що ми говоримо, новим тактикам навчитися не вийде.

Однак зробити це необхідно, особливо якщо загрози повністю витісняють собою роз’яснювальні бесіди. Залякування по суті своїй примітивно: воно всього лише чітко описує те, як робити не можна. Варіантів прийнятної поведінки дитина не отримує. Наприклад, застереження «Не бігай по квартирі, а то сусіди знизу будуть лаятися» не підказує, як інакше проявити фізичну активність, у що пограти і куди направити свою енергію. Як наслідок, крім страху, загроза часто викликає у дитині ще й почуття розгубленості і нездатність зрозуміти, що відбувається насправді. Вона просто лякається, і в цей момент у неї не залишається ресурсів на те, щоб осмислити, що відбувається. Якщо почуття розгубленості виникає часто або переживається дитиною інтенсивно, внутрішня ініціатива і самостійність поступово притупляються. Так формується внутрішнє переконання в тому, що краще взагалі нічого не робити, щоб нічого поганого не сталося. На майбутнє стримуючий ефект загрози теж поширюється: він блокує активну поведінку дитини в різних життєвих ситуаціях: у спілкуванні може виникнути замкнутість і сором’язливість, у вивченні нового – відсутність допитливості, у грі – пасивність і млявість.

Вдаватися до погроз можна лише в одному випадку – коли питання стоїть буквально про життя і смерть. Наприклад, можна розповісти про потенційну поїздку в лікарню і уколи, якщо дитина відмовляється приймати ліки.

Як потрібно робити

Будь-якій дитині важливо відчувати, що навколишній світ безпечний і дружній. Якщо у спілкуванні з батьками загроз не буде, це внутрішнє відчуття  буде зміцнюватися, сприяючи гармонійному розвитку особистості і формуванню психічної стійкості. Крім того, відмовившись від залякувань і зловісних пересторог, ви самі відчуєте себе спокійніше і матимете віру у власні сили. І у вас, і у дитини з’явиться вкрай корисна установка: «Все в порядку, а якщо щось трапиться, то я обов’язково впораюся». Так, кожен раз пояснювати дитині, як потрібно вести себе правильно, – завдання нелегке. Зате до 7-8 років ваша дитина буде відрізнятися високим ступенем самостійності в прийнятті рішень і зможе скласти власну, ні від кого не залежну думку на будь-який предмет. Вплинути на дитину навколишнім буде не так просто, і це стане надійною запорукою її безпеки.

У тих ситуаціях, коли вам важливо закликати малюка до порядку, постарайтеся спокійно обговорити ситуацію і розглянути різні варіанти поведінки в обставинах, що склалися. Описовий метод хороший тим, що не викликає страху. Навпаки, він допомагає дитині зрозуміти, що від неї вимагається. При цьому зовсім не обов’язково давати довгі і нудні пояснення. Короткі формулювання теж працюють. Порівняйте: «Не біжи по вулиці, а то потрапиш під машину» або «Ми зараз на вулиці, тут їздять машини, краще йти без поспіху». Друга репліка допомагає дитині правильно сприйняти і оцінити ситуацію і дає підказку, яка поведінка виявиться правильною до ситуації.

Іноді замість загрози допомагає достовірний виклад фактів. Знову ж таки, в доступній і короткій формі, зрозуміло. Таким чином ви заодно розширите дитині кругозір, і отримані знання залишаться назавжди. Наприклад, у порівнянні з «Не їж сніг – живіт заболить» фраза «Зі снігом в рот потрапляють бактерії» дозволяє вірно оцінити ситуацію без негативних емоцій. Старша дитина сама зміркує, як вчинити. А малюкові краще дати підказку, як прийнято поводитися зі снігом: «Давай зліпимо сніжок», «Сніг тримають в рукавицях». До речі, інформуючи дитину про причини і наслідки, ми сприяємо тому, щоб «страшилки», які вона може згодом почути від бабусі у дворі або випадкового перехожого, не налякали її. Діти дуже часто відштовхуються від тих знань, які їм в спокійній обстановці передали батьки.

Не сгущайте фарби. Найчастіше ми використовуємо загрози, тому що тривожимося про наших непосид, а щоб підсилити ефект, нерідко розповідаємо про найбільш серйозних і далекосяжні наслідки, ймовірність яких досить мала. Але, роблячи так, ми подаємо дитині сигнали: «Подібне цілком може статися з тобою», «В житті багато прихованих небезпек». Це призводить до так званої «іррадіації» тривоги, тобто її розповсюдження на інші, вже нешкідливі, ситуації. Наприклад, заява мами: «Будеш їсти багато солодкого – підемо до лікаря. Він буде боляче свердлити тобі зуб» – може призвести до того, що всі лікарі і медичні установи стануть асоціюватися з болем і стражданнями. А світ в цілому почне здаватися ворожим і незатишним.

Оцініть статтю, будь ласка!
ПоганоНе дужеМоже бутиДобреПрекрасно! (1 оцінили, середня: 5,00 з 5)
Loading...

Коментарі